ками цибулі й огірків, синеньким бляском виграє на місяці пляшка з горілкою. Коло пляшки один коло другого сидять на землі Семенець та Макитра. Без шапок як у господі. Обидва заплакані, зворушені. Макитра чистить цибулю, Семенець гризе тараню, разом гомонить, замріяно прихитуючи головою:
— Ех, коли-б це той батько, та взяв оце доброго дрюка та почав нас, почав… Зараз і на душі полекшало-б…
— І знову душа була-б чиста… — додав Макитра. — Витер сльози.
— Вип'ємо, Петя, за упокой родителів.
Випили.
Хмарка на чолі Семенця прояснюється:
— А раз, пам'ятаю, було так, — мрійно згадував він далі, — пошили мені нові штани, а я того-ж дня пішов у їх ловити рибу. Вертаюсь додому аж увечері, а штани мої розірвані, в болоті, мокрі. Глянув батько на штани, на мене, а далі…
Семенець на мить спинився і обличчя його засяяло радістю…
— Халявою мене, сукиного сина! халявою! По мордасам! По потилиці! а не волочись цілий день! А шануй одежини!
Глибоко зітхнув.
— А тепер ось гризе тебе щось та й гризе, серце болить, і так аж душа чує: — треба, аж кричить — треба, щоб якась чесна, правдива рука на путь поставила…
Бурлаки загадались, голови посхиляли.
Далі Семенець подививсь на товариша, очима повними сліз… Ясно, щиро:
