бог з нею — хай прийде, попрохає — дозволю вже в хорі співати…
Думалось: Затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще може й не марне. Чи то-ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…
Думалось…
І досі воно перед моїми очима те незграбне будування з соснових дощок та обаполів — народній театр… Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичі, плакали ночами. Люде навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали: хоч-би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне…
А проте, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу Пречисту, — далеко прогула луна.
Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя. Увіходимо.
В церкві людей тиск. Хор свіжих нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди в лад. Пригинаючись і хова-
