ючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута…
Кінчали службу.
В церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забренів по церкві камертон. Густо загули баси:
„Утоли болізни“…
За басами — тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор:
„многовоздихающия душі моєя“…
По церкві пішов шелест: — Хто се? Це тая сама?..
— Де вона, де?
— Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь! Цитьте! — Замовкли.
Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхненне, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люде говорити мусять.
„Ти бо чоловіком болізни одгониши і скорбі грішних розрішаєши“. — Руки вгору, очи стрілою в небо, — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди:
… „Ско-о-рбі розрішаєши…“
Здалося скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стур-
