бовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.
Забувалося, де в церкві вікна, де двері.
Торкнуло щось у груди: — Оце мабуть і є той самий талант…
Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо, та ясно сонце. Вівтар був забутий…
Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Де-далі — дужче й дужче.
На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:
— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!
У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий як глина, очи зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:
— Це-ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.
Люде нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.
Тетяна стояла рівна, як струна, і як біль
