біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка розцвіла — полуменем зашарілася.
Промовила стиха:
— Що-ж я такого зробила?
— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід-би було й на поріг сюди пускати.
Очи Тетяни гнівно закурилися. Щось думала… Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:
— Чого-ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився.
Піп затупотів ногами:
— Вон, негодяйко, з храму!
Тетяна йому грубо:
— Не маєш права, не твоя церква.
Піп:
— Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!
Рябий, бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.
Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.
Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря… Люде розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порогу повернулась:
— Я поїду жалітися… я до архирея… я… я… — побігла.
