лісу — вовком позирає розбійник мороз, ночи дожидаючи: „Ось-ось… ось нехай тільки сонце зайде — я прийду до вас куті їсти“…
Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.
Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, — ік вечору мороз рогом поліз.
На покуті — кубло сіна. В кублі — кутя й узвар. Коло куті на лаві — діти: хлопчик та дівчинка. В хаті — самі. А вже вечоріло.
Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз-по-раз у вікно викликають:
— Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти, та не поморозь нашої пшениці!
— Морозе-морозе…
Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається:
— Іду-іду, — каже, — я давно до вас збіраюсь!
Довга на йому кирея, під киреєю — жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом — блиснув срібний самопал.
Ле-ле! Оце догукались!
Тільки сорочки захурчали на піч.
— А чого-ж ви полякалися, діти, — я-ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! — Голос людський, привітний.
Повисували голови із-за коміна, визирають. А він знову:
