вував, на мене всі дивились тими-ж ясними, дружніми очима, як і один на одного.
— Ідуть! — пішов по людях шелест і відразу обірвався. З чужого гурту випливли дві тіні й, стрибаючи по траві вперед і назад, посувались до нас. Раптом в руках одного замаяло щось біле-біле, як сніг, як цвіт черемшини, й засяяло таємним, хвилюючим світом під нічними тінями.
Всіх немов вітром огняним опалило.
— Ай!.. — вирвалось в усіх коротке, як мить, і тихе, як зітхання, і всі заніміли. Ясніли лиця, як перед сходом сонця. І стало видно: стоять люде обірвані, змарнілі, брудні.
На зчорнілих лицях, заснованих синім промінням, мов білою китайкою, темніли, як у мерців, глибоко запалі очи.
І в тих чорних ямах засвітились несподівано бриліянти. Стояли вони, склавши руки на грудях, мов перед дверима давно оплаканого, забутого, загубленого раю, і на білих брудних обличчях легкими тінями малювалась глибока, невимовна скорбота…
Тіні наближались і махали рукою, викликаючи посланців із зачарованого гурту…
Обсмикавши на собі шинель, мов збіраючись до церкви, вперед вийшов бородатий фельдфебель з хрестами й з медалями на грудях і рішуче пішов назустріч.
Під наметом кучерявої ялини, що росла по середині галявини, тіні зійшлись і змішались, всі ясно почули тихий, як шепіт, звичайний голос людини:
— Здрастуй, рус!
