широких улиць і з глухих переулків рясно лунали незлобиві, радісні вигуки, лагідно-бадьорі розмови та вільний, незмушений сміх. Без дружної, радісної осмішки навіть незнакомі між собою люде не могли зустріватися.
По узенькому переулку кварталу, вимахуючи, як вітряк, руками і спотикаючись на позабивані стовпці, тінню пересувався кошлатий силует.
Коло похилених воріт, що стояли поруч із стареньким будинком, мохом і цвіллю порослим, почорнілим од давнини, із темряви обізвався привітний молодий голос.
— Де ти так довго барився, Авруме?
Волохата постать спинилася і взялася рукою в боки.
— Це ти, Ліє!
В тіні єдиного на увесь переулок, на половину засохлого куща акації сиділа на ослончику в білому святковому вбранні молода жінка.
— Еге! — здивовано промовила вона сміючись, — да ти п'яний, Авруме?
Аврум Марчик, тихий трудяка-кравець, що в його завжди бадьорий вираз на марному, кволому обличчі, тепер справді скидався на п'яного: його червоні, хоруваті од щоденної праці очи горіли, як підмальовані, уши червоніли свіжими бутонами півоній і горіли, осмішка непереможно розпливалася по обличчю.
— Так, так, Ліє, — промовив він весело сміючись, — я п'яний, я зовсім п'яний. Дивись — я на ногах не встою! — і він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п'яної пісні,
