так несподівано скувалися ції ночи. Ніч виростала в бурсацьку поему, а коло тії Оксани мало не легенди вже творилися в палкій бурсачій фантазії. Хтось казав, ніби ця Оксана — це якась артистка, що приїхала з Петербургу до міського дідича на свята. Ніби передяглась за сільську дівчину і, назвавшись Оксаною, пішла колядувати в село.
Довго гомоніли, галдикали, били та морочили голову, дошукуючись — де-ж справді взялася на селі ця таємнича Оксана.
А тоді, коли пізній сон в'язав стомлену бурсу, тією-ж нерозгаданою загадкою колихалося над ними в місяшних чарах мармурове таємниче личко.
Найдовше не спав Щур:
„Ну й звідки вона, звідки?“ — ламав він собі голову крізь дрімоти.
Мислі зражують його, тікають. І немає йому поради.
Коли одразу винесло його кудись, і видно йому — вилітає із-за Тетерева, із борів, що сховали в собі маленький сусідній хутір Киричанку, вилітає й лине над лісом жлукто, а на жлукті — в білій свитині та в червоних чоботях сидить молоденька відьма — Оксана.
Світить місяць. По-над бором плине тінь…
„Еге!.. — догадується радісний Щур. — Так і є. Недурно ото-ж кажуть, що в Киричанці відьми водяться…
А Оксана киває йому зверху головою, осміхається:
— А ти, дурний, і досі не догадався?..
