диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
— Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Не довго вагаючись, Мишко тілько захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
— Товариші, пошамать-би чого-небудь, трошки!
— Нема-ж, Мишко, нічогісінько — може чого завідующа привезе на вечерю — тоді принесемо.
Мишко:
— Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив — дві кістки лежять.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
— Ось тобі, Мишко, барахло, — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь.
— Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря…
З ранку гасала по установах, змагалася,
