прохала, сварилась аж схрипла. Приперла на плечях пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотнеться сюди-туди, забула, що вже дома — не говорить — кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
— Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
Влетіла в спальню, світить каганцем:
— О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід… Черговий!
Спинилась по середині, дослухається. Далі люто:
— Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?
Вбігає черговий.
— Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.
— Якого собаку? Тут собак немає у нас.
— Не базікай — роби, що велю! „Тут собак немає“, а отож хто кістку під ліжком гризе?
Черговий прикусив язика, почухав голову.
Далі певніше:
— Та то вам, мабуть, почулось.
„Собака“ якась була розумна — замовкла.
Один по одному на допомогу черговому збігся гурт:
— То почулось! Почулося! То може так що…
— Та то, мабуть, пацюк! — догадався хтось.
Всі в один голос:
— Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!
