Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накопаний, небесний шарабан — Віз.
Пізно.
… Трухлява веранда, аби-як затулена рядном — сцена. Заля — весь шкільний двір. Людей — мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежять на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.
А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом — гармошка, а над усім — азартна, безупинна, голосна сварка.
Десь у дворі застогнало з нудьги:
— Та починайте, бо вже-ж пізно!
За ним з усіх кінців однодушне обурення:
— Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!
— Починайте, бо вже люди поснули! (На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом).
— Чуєте, чи ні?
Із-за рядна швидко висовується рука:
Дзелень — дзелень.
