ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! один одного.
— Посідайте, камінем-би ви сіли!
Вщухли.
Жовто світить на сцені злиденний каганець… Тихо. Ждуть — не чуть.
— Та там-же, здається, нікого й немає, — розчарований голос. Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:
— Марино, Марино! — завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй-же треба на сцену виходить.
Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають — мов з парні. Вбігла, похапцем, соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі — круть сюди-туди, до суфльора: морг! морг!
У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.
Із-за куліс здавлений голос:
— Тихше, ти, бугай!
Притих.
Двір німіє.
Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:
— Ти шкандалу хочеш? Кажи — ти хочеш шкандалу?
З публіки роздражнено:
— Та вам коли заціпить там, чи ні? — Отто, господи… Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:
— Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!
— Побачимо!
Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь
