Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
— Дядько пішли за повітку, — ось я зараз їх гукну! — і — вітром назад…
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір'я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу — став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його трезубця лягла на пів двору.
Все замерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні…
Ніхто й не зчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
— Го-го-го… — ревом покотилось по двору.
Другий!
— Га-га-га… — дужче.
Разом із тим, як одним за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.
Ґвалт, лемент…
— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос: — це вони так приставляють, чи це справді?
— Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
— Завісу!…
… Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знай-
