ду дорогу й до Київа! Халтурник! — Далі до людей:
— Товариші-громадяни! — розіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна: — це старий режим!
Загуло:
— Годі вже! Чули!
Свист.
…Перешуміло, перегриміло, стихло…
Хтось позіхаючи:
— Та це воно можна вже й додому йти, чи мо, ще що буде?
— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Київі не побачиш.
Далі:
„Ох-хо-хо-хо!“ — Зітхання глибоке, довге, важке: ну, що-ж, ждали більше, може таки менше осталось. Підождемо ще.
…Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина з опалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
— Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і, кокетуючи, зводить на публіку винуваті очи…
П'єса була незґрабна, давня, як пліснявий книш. Обстанова, грим, одіж — сміховище.
