бариться передати Андрієві. Сховавши вірші в кишеню, він одягся й пішов з дому.
Грицько, син залізничного сторожа, чоловіка незаможнього і дуже семейного, ще змалечку зазнав нужди та бідування. В школу привели його забитим, змарнілим хлопчиком, у якомусь лахмітті; між товариством став він скоро одживати, став виявляти здібности до вчення, осмілів, вилюднів, як кажуть. Не маючи рідної оселі, школу мав він ріднішою собі за сумну казенну будку, де жив його батько; в школі-ж забувалися домашні злидні, сумні розмови про бідування та про горе, — з тим більшим пориванням оддавався він товариству й науці. В учителя був він одним з найкращих школярів, між хлопцями — найвірнішим товаришем. Діти сільських багатирів мали для себе за честь бути в тісній будці в гостях у Грицька; вбогий куліш, яким шанувала иноді гостей свого сина сторожиха-мати, здавався їм смачнішим, ніж домашні ласощі.
Дорога до Якова лежала Грицькові коло станції. Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу. Грицько йшов поважно по колії дороги й почував себе гарно: задача, що так турбувала ввесь клас, вийшла у його одразу, всі инші лекції на завтра були готові. В кишені лежали вірші, кращі за які, мабуть, у всьому класі ніхто не напише, — чого-ж більше йому? І збивши драну шапку на потилицю, він на всі боки кругом себе кидав гордовиті погляди.
Он на станції по платформі йде назустріч Грицькові пані крамариха. Дарма що Гриць-
63