кова мати часто ходе до неї витирати помости та мити білизну — Грицько не стане скидати їй шапку. Вона часто нарікала матері на Грицька, казала, що він перевчився на один бік, так що навіть не хоче їй вклонятися. З якої речи він буде гнутися перед нею? Хіба не доволі того, що мати гне перед нею спину? Ні, Грицько пройде мимо неї й не гляне — нехай казиться собі! А коли зачепить, нагримає, чому він шапки їй не скидає, Грицько знає, що їй сказати. „Я съ вами не знакомъ!“ — одріже він, та й край. Думає, що коли по панському зодягнена, то і всі повинні вклонятися їй — а чи знає-ж вона хоч що то за географія? Чи знає періодичні дробі, граматику?
Зовсім дурна баба, — думає Грицько, — а ще й паниться.
Він зневажливо дивиться на неї й проходе мовчки. Зайшов у станцію і став тертися між людьми, що чекали поїзду. Глянув у прочинені двері залі першого класу, де вешталася „чиста“ публіка.
А я, мабуть, не насмію піти туди! — майнула в його думка.
— А отже й не побоюся, зараз піду, — подумав він далі, — иншим можна, а мені хіба й ні?… Чого-ж то так?…
Грицько насуплює брови, сміливо прочиняє двері й увіходить у залу; поправив на голові шапку, заклав за спину руки, задиркувато кругом розглядається. Публіка з нудьги мовчки блукала по залі й не звертала на Грицька уваги. Тільки офіціянт, що крутився між столиками, з підозрінням скосив на його
64
