— Не лізьте до мене, одчепіться од мене! — схлипуючи казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в потьоках лице…
В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.
Перший раз засиділись хлопці до півнів.
Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки-ж Галя з'являлася на дверях — таємничий лихтарь піднімався знову, і робилося в класі ясно і радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, — чи він, чи може Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, звичайно, більш за школярські справи — вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою — і більш нічим; коли-ж він не бачив її, або дивився тільки здаля — образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися незвичайно ніжними, недосяжними. Одначе, завжде від усіх таїтися з своїми думками — було не легко: бажалося довіритися з ними перед яким-нибудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли-ж з ким?
80
