— Ось глянь сюди! — промовив Яків, дивлючись на небо, — он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?
— Там инші зорі.
— Ну, а за иншими?
— Там знов зорі.
— Зорі, та й зорі, та й зорі… а краю немає?
— Немає краю.
— От штука!.. — Яків зітхнув і замовк.
Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті — блакитне, убите срібними бляшками небо, діл — блискуча вода в озері, темні дерева — то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лямпадка, тихо освітлює всю хату.
За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.
— На гуляння побігли, — трохи помовчавши, промовив Грицько.
— Умгу… — буркнув Яків.
— Цілуватися будуть…
— Нн-да…
Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятері.
Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:
Чорнії очи, чорнії очи
Темні як ночи, ясні як день.
Ой очи, очи, очи дівочі,
Де-ж ви навчились зводить людей!..
