Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.
— Знаєш, що я скажу тобі, батьку! — обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. — Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
— Та ну! — здивувався Грицько.
— Брехав — вибачай! Маю сам гріх — і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні з церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе… Ех, брат, і глянула-ж!.. мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось… і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш — поженишся з нею… З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив: — Усе теє треба забувати… Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! — ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. — Галя — то так собі… не важне… а головне у мене зовсім не те.
— Ну, а шо-ж? — тихо спитав Яків.
— Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб… ех… не вмію я вимовити тільки! — прибавив він зітхнувши.
— Колись був у нас з станції жандар, — після паузи задумливо казав Грицько, — він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду
96
