то на силу на велику викрутився, — за малим ухо не одірвалось! Чисто тобі баба-яга, костяна нога…
Катря (з докором). А спитать-би тебе: чого ото треба було тобі лазити по тій дзвіниці?
Панас. Е, — а як там ловко-ловко! і поле, і ліс видно, і все, все… і де жнуть люди, і де косять, і де під копами обідають…
Катря (взявши віник, починає мести). Немає тобі, Панасе, чого робити, то ти й вигадуєш всячину. Іди вже краще гулять до Гончаренка, або до дядька.
Панас. Не хочу.
Катря. Що? може вже посердились?
Панас. І не посердились — і не піду. Що я не чув тієї „кози-дерези“? В яку хату не зайди — глядь і вона вже тут!
Катря. Хто, баба Хорошунка?
Панас. Вона-ж. Позагонить усіх докупи та й почне… (Передражнює). „Шлухайте, діти, я вам казочку про кожу-дережу розкажу“… Набридла з тією козою-дерезою так, що вже з душі вона мені верне. Сиділа-б собі вдома, — ні, треба ото по хатах никать.
Катря (навчаючи). А тобі щоб ото сталося, коли-б ти посидів та її послухав, хай собі каже. На те-ж її прохали люди, щоб вона за нами наглядала.
Панас. Ет!.. З таким доглядом!.. (Передражнює). „Не бігайте, діти, в сад, не ходіть по улиці — там жаліжна баба ходить, дітей давить“… — тільки дітей лякає. А вони, дурні, й слухають — позапирались, позачинялись — і в двір бояться виглянуть… Тьху! Аж досадно! (Потя-
