гається й позіхає). Еха-ха! Катре, чи не пора обідати?
Катря. Ще рано. Мама казали, щоб обідали тоді, як сонце осюди до печи буде світить.
Панас. Ну та й довгий-же сьогодня день який!..
Далі він заклав руки за голову, підняв угору коліна і починає, нудьгуючи, викачуватися; щось пригадав, швидко зіскакує з полу, біжить за стіл і починає шпортатись по книжках. Прихилився до столу, щось пильно малює. Катря чепурно порядкує в хаті, сама собі осміхається. Часом кидає віник, побіжить, переставить тарілку, повісить рушник і знову візьметься за віник. Співає: „Та болять ручки“. Далі лагідно обзивається до Панаса, вимітаючи те місце, де лежить од вікна промінь.
Катря. Панасе, Панасе?
Панас. Чого?
Катря. Загадать тобі загадку?
Панас. Загадуй.
Катря (стає, дивлячись на промінь). Що це буде таке: мету-мету — не вимету, несу-несу — не винесу, пора прийде, само вийде…
Панас. Ану ще раз скажи, а то я не вчув добре.
Катря (голосніше). Я кажу: мету-мету… (Далі вона позирнула до Панаса і змовкла). Та що ти ото робиш там, Панасе? Нащо то розляпуєш чорнило?
Катря (цікаво). Ану покажи — покажи!
Панас (відразу вискакує із-за столу і щось ховає під пахву. Катря хоче од нього відняти, він виривається і з вискоком тікає з хати. Приспівує):
Гоп чук, чумандра
Чумандриха молода!..
