Тихон. Розказуй, я слухаю.
Палажка. Не хочу, коли так, і розказувать. Коли ти відразу на сміх береш… (Павза). І кудою він уліз шибеник, вікна всі ніби позачинені були… Як не загуркотить, як не заторохтить на полиці — аж кинулась. То так мені відразу в голову і вдарило: це-ж я забула сметану винести в погребник. Ще трохи-трохи, то був-би сметану перекинув і кухля розбив. (Павза). Отаке й присниться… А ти все сидиш, як сич надувшись, все думаєш… Ти-б мені хоч раз сказав, що ти все думаєш собі.
Тихон. А що-ж я думаю: думаю оце з тобою розвестись та посватать Груню.
Палажка. Чи не її-ж ти сьогодні ото й малював на кахлях. Бач, який добрий — жінки, не бійсь, і не змалюєш. (Торсає його).
Тихон. Не варт, діти будуть лякатись у хаті.
Палажка Така вже я тобі судилась… (Прихиляється до нього).
Тихон (одхиляється). Одчепись. Коли-б-же ти хоч на половину була тонша, то я-б сів з тобою розмовляти… А то… Ех, бий того, боже, в кого жінка хороша.
Палажка. Нічого не вдієш: така вже я тобі судилася. (Дає сопілку). На лишень та трохи затілілікай якої, тільки не тієї нудної.
Тихон. Оце-ж якраз для тебе дудку лаштував… (Згодом). Спарував, бодай йому болячка, одно криве, друге рябе та лихе, та й живіть собі, та радійте.
Палажка. Та й не як небудь: не на рік, а на вік. Так то, мій кривенький! (Пригортається).
