— Спершу писали — кажу, — що його вбито, а в кінці про якесь весілля написали.
— Про яке весілля? — дивуються мама, — ти щось не вчитав гаразд, сину.
— Ні, добре вчитав, — пишуть про весілля, — завіряю.
А бабуся з припічка:
— Я-ж уже знаю, яке то весілля. Може отаке — ось послухайте…
Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився…
Та взяв собі паняночку
В чистім полі земляночку…
Я дуже був здивований: бабуся в одно слово проспівала те, що було в листі написано, ніби вона була там.
— Як то ви, бабусю, знаєте? — питаюся.
— А ти школяр та й цього не знаєш, — встидала мене бабуся.
— Нащо-ж так кажуть, коли він убитий.
— На те-ж і кажуть, що вбитий, чуєш-же: що взяв собі паняночку, в полі земляночку, тоб-то в землю, в яму його поховали.
— Це, бач, так співають, щоб матері жалю більше завдавати, — пояснюють мама.
— А який-же то жаль? — допитуюсь.
— От іще нездара: все який та який, — кропив'яний — отакий, — одказала мені мама.
Трохи згодом вона зідхнула й промовила:
