шов у пасіку, ліг горілиць на траві; небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку дорогу білизну, а попід нею — пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось инше: „а що, якби покоштувати медку“. Або задивиться на бджіл: „яке маленьке, а дивись — яке розумне і трудяще“… Бере одчай і нудьга. Думає: „ні, не закінчу я свого вірша“. Безпорадний смуток щипає Вітю, він вкладає всю силу почуття, декламуючи вірш, який є незакінчений:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був…
Тепер мов серце плаче
Умгу-гу-гу, гу-гу.
І цей останній невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли-б найти йому відповідні слова, вони-б пронизали Настине серце наскрізь.
Дід Маркіян кохає сад по книжках і немає ні в кого зате на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, — гілля кіллям підважені, під яблунею солом'яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослончику, в величез-
