ному солом'яному брилі сидить Валя, одбирає на базар у місто груші; коло нього стоїть дід Маркіян. Давно треба їхати в поле. Кінчають суперечку.
Мова про аероплани. Дід гаряче боронить ту думку, що це ті „птиці із залізним носом“, що про них пишеться у біблії. Валя зрештою „розбиває його вщент“, і дід, на диво Валі, стає цим цілком задоволений, веселий. Валя дивиться на нього і ніяк не врозуміє, чи справді дід вірив у те, що боронив, чи тільки хотів Валю подратувати. Ну й хитрющий-же дід та мудрий…
Зрештою — закінчили. Дід зідхнув, почухав голову, постояв, — хотілось іще завести про що-небудь. Зразу не йшло в голову. Вирішив на цей раз скінчити.
— Так ти-ж дивись тут, Петровичу… (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), я вже на тебе покладаюсь… Ти в мене й сторож та й хазяїн.
Розглядав по саду: все не хочеться йти. Побачив дітей коло тину:
— А чого вам тут треба? га? Яблук? Гони їх, Петровичу, лозиною од ліси, бо цьому краю не буде. Бач, які! Яблук?
Далі щось згадавши, вернувся до дітей:
— Ану скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, тоді дам!
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із „Кобзаря“:
Славних пладідів великих
Плавнуки погані…
