Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Талант (192 ).djvu/55

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

53

ТАЛАНТ


„Утоли болізни“…

За басами — тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор:

„многовоздихающия душі моєя 

По церкві пішов шелест: — Хто се? Це тая сама?..

— Де вона. Де?

— Ото в білій хустині. А змарніла як? Глянь! Цитьте! — Замовкли.

Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві віднішало, ясніло, ніби одтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхненне, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люде говорити мусять.

„Ти бо чоловіком болізни одгониши і скорбі грішних розрішаєши“ — Руки вгору, очи стрілою в небо, — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям у груди:

…„Ско-о-орбі розрішаєши…“

Здалося скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.

Забувалося, де в церкві вікна, де двері.

Торкнуло щось у груди. — Оце мабуть і є той самий талант…

Тетяна здавалось росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, невпокійна, жагуча,