54
С. ВАСИЛЬЧЕНКО
сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане відна далечінь, зелена, синє небо, та ясне сонце. Вівтар був забутий…
Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Де далі — дужче й дужче.
На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, але роздратований, гнівний голос:
— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!
У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий як глина, очи зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:
— Це-ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.
Люде нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.
Тетяна стояла рівна, як струна, і як біль біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка розцвіла — полуменем зашарілася.
Промовила стиха:
— Що-ж я такого зробила?
— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу, не слід-би було й на поріг сюди пускати.
Очи Тетяни гнівно закурилися. Щось думала… Промовила стримано, але так, що всі в церкві почули.
— Чого-ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось
