Приходить Княженко до того моря, а там уже всякого звіря багато. Сидить над морем, дожидає. Коли виносять хвилі на берег кобилу. Породила вона рябеньке лоша, та й мерщій назад. Тоді Княженко став кидати між звірів мнясо. Кинулись звірі до мняса, аж бються, а княженко на лоша та й був такий.
Приїхав Княженко до Велетня, побачив Козу, та й питає:
— Чи спить Велетень?
— Спить, — каже.
— То тікаймо, тепер вже він не наздожене.
Сіли вони на того коника, та й побігли так, що птиця не злетить.
А кривенький коник почав знову на стані іржати, та копитами двері бити. Прокинувся Велетень, та й не поспішає.
А коник ще дужче ірже.
— Чогось коникові моєму на стані не стоїться — думає Велетень, — мабуть, треба поспішати. Сів він на нього та й поїхав. Біжить коник з усеї сили, стрибає через ріки, через гори, а їх не видно. Стало мило на коникові виступати, тоді побачили, що їдуть Княженко з Козою тихою ходою.
Рванув Велетень стременами, жене свого коника, — догнать не дожене.
