І батька старого садовлють вони
І тихо рушають у степ у рясний,
І тихо кінь вірний ступає.
12
І їдуть всї мовчки. Степи навкруги,
Як море безкрає, хвилюють,
І здалека ледві маячуть луги,
І мріють Днїпрові круті береги,
Могили високі сумують.
13
І їдуть все далї… Кивають рясні
Квітки головками своїми;
В високій ширяє орел далинї,
І птаство щебече безжурні піснї,
І чайка кигиче над ними.
14.
І їдуть все далї… В траві промайнуть
Сайгак чи коза швидконогі
І зникнуть безслїдно… І ось уже чуть,
Як виють і плещуть, і бють, і ревуть
Днїпрові далекі пороги.
15
І далї ізнову… Смутні козаки
Нї слова іще не сказали;
Отаман мовчить, похиливсь до луки,
Стиснувши свій повід не рушить руки
І їде все далї та далї.
16.
І тихо спитався с козацьтва один:
„Чи, батьку, не час нам до дому?“
Але не відмовив нїчого їм він,
І знову всї їдуть ще кілки хвилин, —
Він знову нїчого нїкому.
