Ох, не гаймось, рятуй! Тут роспуста і зло
Вже собою усе навкруги повило…“
— Хоч скажиж ти мінї, — в неї Гвидо спитавсь —
— Що с тобою ізнову зробили? —
„Нї, коханий мій, нї! Не кажи ти мінї:
Те промовить нема в мене сили;
Коли-б зважилась я сказать слово страшне, —
Вбив би сором самий на цїм місцї мене!
Але віри пойми ти, коханий і знай:
Краще вмерти, анїж і на далї
Тут зостатись мінї, в цїм пекельнім огнї,
Де вже люде зьвірюками стали.
Гвидо! милий! одна ти надїя моя:
Утїкаймо скоріш, бо загину тут я!…“
— Вірю, серце моє! я тебе на руках
Занесу відцїля із неволї.
Ти кохана моя! і рука нїчия
Тебе в мене не вирве нїколи… —
— „Так я вирву її!“ — хтось тут грімнув над їм:
Озирнулись вони й стрілись з Ченчи самим.
— „Забірайте обох і за мною тягнїть!“ —
В Гвидо шабля в руках задзвенїла,
Але встигла в ту мить його челядь звалить,
Бо іззаду його обступила.
— „Гей, міцнїше держіть! Хай не топче садків!“ —
І сам Ченчи тодї Беатриче вхопив.
І у батька в руках уже бєтьця вона —
Він несе, вона вирватись хоче…
— „Не втечеш: ти моя! не на те тебе я
Назорив с цим дурним серед ночі,
Щоб ізнову пустить!…“ — І зомлїлу її
За собою потяг у палаци свої.
Ледві Гвидо одбивсь — Беатриче нема,
Вона знову у батька в неволї,
