І коли треба жертв, то одна буде хай:
Тїло кволе візьміть, — воно змучене вкрай!
Та деж правда й любов, той Христов заповіт?
Ось, у вас він тепер під ногами,
Престіл правди сьвятий вже розбитий лежить,
Сьвятокрадцїв розбитий руками!
Ви розбили його! Бо роспуста і зло
Оборону у вас і притулок знайшло.
„Так! не правду душі і не чистість її
Ви, сьвятії отцї, боронили:
Знали батька мого, знали муки мої, —
Оступити ся ви не схотїли.
А тепер ви, ваш суд, мінї смерть присудив…“
— Цить! мовчи! — трибунал, як один, загремів.
— Геть її і нехай не сквернить до кінця
Нечестивий язик і поганий
Повелїння благі пресьвятого отця
І наш присуд, од Бога зісланий:
Виправляє вона тут злочиньство своє
І до його хулу на Христа додає. —
І сьвятий трибунал розлютований встав:
— Мусить смерть цих злочинцїв скарати!
Мусють вмерти усї, — присуд він прочитав, —
— Беатриче, брати її й мати. —
Беатриче! дурні всї надїї твої,
Бо вже мало тепер жертви їм однії!…
VII.
Знову Рим зворушивсь: як, дївчатї цьому,
Неповинній, дитинї затого,
Смерть ганебна?! Невже? І щож папа? чому
Не знайшлось милосердя у його?
Все він міг би зробить і він добре те знав,
Що невинна вона! Чом же він тут мовчав?
