Не убили вони: почалися тяжкі,
Невимовні, несьвіцькії муки:
Клїщі тїло їм рвуть, їм ламають кістки
Та рубають і ноги, і руки —
Все, що вигадать міг суд і люті кати,
Все безщасним в той час довелося знести.
І в народї навкруг скрик тодї розітнувсь:
Вже наругу терпіти несила!…
І відразу народ поступивсь, сколихнувсь:
Купа верхівнїв юрму розбила —
Гвидо з їми летить… Ще хвилина одна —
Він однїме її, буде жити вона!
Ще хвилина одна… Але вже не стає
Їм боротися з дужчими сили;
Ще змагаєтьця він, на сторожу ще бє,
Та його від помосту відбили:
Свою жертву в руках держать міцно кати
І с помосту її вже несила звести.
Беатриче зійшла… Нахилилась вона,
До колоди, безщасна, припала…
Поминула хвилина безкрая, страшна —
І сокира підводитись стала
І ударила вниз!… Люд навкруг застогнав:
Мертву голову кат над помостом підняв.
ЕПІЛОГ.
Минули не роки — сторічча великі,
У ямі заснули на вічнїї віки
Старі поколїння: скрізь сьвіт одмінявся,
І там, де високий престіл підіймався
Всевладному папі — затого руїни…
Минули країнї тяжкії години,
Минула безславна кормига чужая,
Прокинулась воля: весна молодая
