На землї Хоминій Боголюбський його
Збудував, що-б відтіль панувати.
Паньска челядь сидїла в дворі й за двором,
І Хома наш чогось ізлякався —
Хильцї-хильцї під тином, а далї упав
І в густім бурянї заховався.
Буряном він полїз і до хати добравсь,
Не пішов у ворота, а з заду
Через тин у садок, — та пізнать він не міг
В сїй руїнї колишнього саду.
Там, де все по веснї цьвітом рясно цьвіло
І од овощу гнулося в лїтку, —
Там сухії пеньки, а живе, що було,
Скрізь черва одягла в свою сїтку
Дві високі верби, де у місяшну ніч
Соловейко сьпівав аж до ранку
І примушував парубка дужче горнуть,
Мѝлувать, цїлувати коханку —
Їх немає уже — хтось давно вже зрубав,
А по всїй тій левадї й садочку
Видко ратицї скрізь — тут товар спочивав,
Де знаходив собі холодочку.
Але серце ще більш заболїло в Хоми,
Як він глянув на хату: стояла
Вона пусткою зовсїм і видко було,
Що вже догляду здавна не знала.
Білі стїни давно вже зробились руді,
Вікна взято; завіса єдина
Навскоси якось двері держала іще,
А покрівля — була як драбина.
І Хома увійти в свою хату не міг, —
Головою припав до одвірку
І… як був, заридав!… Довго плакав, а там
Увійшов в ті не двері, а дірку.
Увійшов… Де збиралась колись за столом
Вся сїмя, а на неї сьвятії
Сяли зверху ікони — нїчого нема:
Без шпарун голї стіни рудії!
Піч розваляно всю, під ногами ямки
І вже щось поросло на долївцї,
