Що щось тисячі винен сусїда йому!…
Макогін аж згукнув: „Неможливо!“
— „Не можливо?“ — образився пан і почав
Всї рахунки йому викладати,
Як почав на відсотки відсотки лїчить, —
Макогонові що вже казати?
Він і чує, що все се брехня, все не так,
А як саме — не дасть він рахуби
І обурився: „Що позичав, те віддам
Папірцї-ж ті — укиньте до груби“
— „Нї, ти стілки віддай! або мусиш мінї
Заставного папера писати
На усе, що ти маєш: на землю твою
І на двір…“ — „Ну, сього вам не мати!“ —
Огризнувсь Макогін і йти з хати хотїв,
Але пан: — „Хай їй цур, отій сварцї!
Не тїкай! По сусїдскому добре тут ми
Поладнаєм. Гей, дайте по чарцї!
Та подай закусить — ковбасу… знаєш, ту…“
Та слуга і сам добре те віда',
Що гнилу ковбасу мусить він подавать,
Як до пана приходить „сусїда“
І зоставсь Макогін і упився украй, —
Як же впивсь, Боголюбський до його:
— „Підпиши!“ — і дурний Макогін підписав,
Вже не тямлючи зовсїм нїчого.
Так за шмат він гнилої тії ковбаси
Своє право віддав і, до дому
Не дїйшовши, у пана під тином заснув, —
Вже бодай так не спати нїкому!
Через день його з хати пан геть протурив —
Він зимою замерз коло тину:
Син зостався Хома, — і звелїв пан узять
В окономію в найми дитину.
Сам же пан в таку силу убився тодї,
Що того Вонсаля навісного
Звоював і у нївець його повернув,
Все до решти забравши і в його.
Вонсалеві-ж він хату покинув саму,
Обіцявшись скарать його люто,
