І відтіль — Вонсаля саме так припинать —
Він подався з своєю ордою.
Пісня шоста.
У Хоми в очіх сьвіт стуманїв і цїлком
Дух од паньского стусу забило,
Він до долу упав і довгенько лежав
Непритомний, як мертвеє тїло.
А як трохи прочумавсь і глянув на сьвіт,
Облили його сльози гіркії:
Ось як тяжко вони одурили його
Ті найкращі, укохані мрії!
Деж та правда, закон, девятнадцятий вік,
Що гуманність на прапорі пише?
Чорт би хату забрав сю і все, що у їй,
Як за неї Хома ледві дише!
Та іще й не відомо, чи правда тому,
Що свого треба дуже дивиться,
Бо ідея вселюдскости ширша, чи що…
Ат! на сьвітї сама плутаниця!
„Я умру!“ — застогнав на припонї Хома
І хотїв уже впасти вмірати, —
Коли чує — щось важко сопе поблизу
Озирнувся — то віл був рогатий.
І відразу Хомі щось знайоме здалось:
Колись мабуть високії роги,
Що тепер їх вже збито, і сїрая масть,
І міцні та дебелії ноги…
Він пізнав! Він пізнав! Був се віл той старий,
Що у батька ходив ще у плузї,
А тепер був у пана… І скрикнув Хома
У великій нестриманій тузї:
„Воле рідний! чи ти се? чи знаєш мене?
Рідний син я тому, о земляче,
Хто тобою колись, — памятаєш? — орав
Наше батьківске поле козаче!
А тепер ти на панський роботї! Свого
Ти не маєш хазяїна, воле,
