Дївчина стала край річки тії, роздяглася,
Тихо вона тодї в воду ступила ногою —
Спитує ніжка, чи тепла вода, чи холодна.
Далї, у воду ввійшовши, вона обплюснулась
Спершу й хотїла пливти вже і в тую хвилину
Пишним обличчам до сяйва вона повернулась, —
Вдарило сяйво сріблясте на неї відразу,
Вродою пишно-чудове лице осяйнуло,
Потім і груди високі і білі дївочі,
Груди панянські, нїколи не займані груди,
Та рученята ще білі, малі рученята…
Тілки-ж однак на хвилину те місяць побачив:
Дївчина миттю сховалась в ріцї срібноводій,
Геть попливла вона, в воду плеснувши руками —
Високо бризки прозорі у гору злетїли
І засьвітились, немов діаманти блискучі,
Потім на водяне лоно ізнову упали.
Ось докупалась дївчина і вийшла із річки;
Знов біле тїло чудово блиснуло при сяйві,
Тілки-ж ізнов на хвилину одну, бо сорочка
Скоро його заховала, щоб місяць не бачив, —
Він бо, цїкавий, так любить квітки цїлувати:
Може (ой сором!) сказати про все отим квітам,
Квіти-ж і вітрові скажуть, своєму коханцю,
Вітер же буйний — то звісний паливода! всюди
Може про те росповідать, розвіять по сьвіту…
Дївчина вже одяглася; обличча вродливе
Білим своїм рукавом вона втерла й од річки
Знову тодї до своєї пішла до хатини,
Тихо сьпіваючи пісню про вірне кохання.
