„Хто це?“ — Я мамо… — Ох, лихо!
Галя! вона це, Галюся моя!
В хату її ухопила
І заридала над нею тут я,
Як обняла — занїміла…
— Я, — каже, — мамо, вмирати прийшла…
Хочетьця, мамо, лежати
В ріднім селї, де родилась, росла,
І біля рідної хати… —
„Донечко! що ти?“ покрикнула я,
Глянула потім на неї:
Смерть це сама, а не Галя моя, —
Мови нема вже моєї…
VI.
Ох, я знайшла і уздріла її…
Правди вона не сховала:
Все своє горе, всї муки свої
Галя мінї росказала:
„Тяжко, мамусю, кохати-любить…
Як полюбила — не знаю:
Тілки почула я: серце горить,
Гарний мінї він без краю!…
Чесне дївоцьтво скаляла… Йому
Все віддала я… Я знала,
Що він одурить… Не згадуй, чому,
Чом я його не прогнала!…
Сили моєї тодї не було,
Я не жила, а шалїла,
Все мінї обертом в час той ішло:
Вдержатись, думать несила…
Він тут поїхав… Душа вже моя
Ниє… я бачу, що гину,
Бо вже почула, мамусю, що я…
Бо вже почула… дитину…
Я утекла… там ізнов найнялась…
Стали і там помічати…
Потім у мене дитина знайшлась…
Вигнали геть мене с хати…
