нехай вже собі велике холопство, такъ ні-жъ, кажу, яке небудь обшарпане хлопя, подивиться — капость, що копається на заднёму дворищі, и воно пристає; и почнуть на тебе притуповать ногами: „куда, куда, зачимъ? пашолъ, мужикъ, пашолъ!…“ Я вамъ скажу… Та що-то вже й казать! Мені легшъ двічі за-годъ поіхати у Миргородъ, де-отъ вже роківъ съ-пять, якъ не бачивъ мене ні підсудокъ изъ земського, ні самъ панотець, ніжъ показати нісъ у той великий світъ, а показавъ — плачъ, не плачъ, а давай одповідь.
У насъ, моі любезниі читателі, не во гнівъ будь сказано (ви, може, и розсердитесь, що пасічникъ говорить зъ вами якъ-то теє, мовъ би то якому сватові, або тому кумові), у насъ, у хуторянъ ведеться ще одъ батьківъ, — що коли вже одробляться всі зъ жнивами, мужикъ залізе одпочивати на всю зиму підъ самий комінъ, а нашъ братчикъ заховає своіхъ бджілокъ у омшаникъ, коли не тобі журавлівъ на небі, а ні грушъ на дереві не побачите більшъ, тоді, що вечеръ, то вже де-небудь у-кінець улиці блима огонёкь, сміхи та співи чути генъ-генъ издалека, бренькає тобі балабайка, а часомъ и скрипка, гомінъ, галасъ… ото у насъ вечеринці! Вони, скажу
