голоскомъ, мовъ срібниі дзвоники; дуби загреміли и мовъ страшно сварились… Лице у Басаврюка ніби ожило; очи блеснули. „Насилу вернулась яга!“ промурмотавъ вінъ крізъ зуби. „Дивись, Петро, заразъ стане передъ тобою краля: роби усе що вона скаже, а то загинешъ на віки!“ Тутъ розгорнувъ вінъ сучковатою палкою кущъ тернівъ и передъ ними уродилась, якъ тамъ кажуть,„избушка на курячихъ ніжкахъ.“ Басаврюкъ вдаривъ кулакомъ и стіна заколихалась. Здоровенна чорна собака вибігла на-зустрічъ, заскиглила, и, перекинувшись кішкою, кинулась імъ у вічи. „Не бісись, стара чортихо!“ промовивъ Басаврюкъ и привернувъ таке слівце, що добрий чоловікъ и уха-бъ затуливъ. Зиркъ — замість кішки — баба, така зморщена, мовъ печене яблуко, и уся загнута дугою; нісъ зъ бородою мовъ щипці, якими оріхи давлять. „Гарна краля“, подумавъ Петро, и наче комашня полізла у ёго за спиною. Відьма висмикнула у ёго зъ рукъ той цвітокъ, нахилилась, и щось довго шептала надъ нимъ, сприскуючи якоюсь водою. Искри посипались у неі зъ рота; піна забілілась на губахъ. „Кидай!“ сказала вона, даючи ёму цвітокъ. Петро підкинувъ — що за диво? цвітокъ не впавъ
