міркуючи самъ зъ собою ставъ вінъ передъ ними, підперши боки руками. „Що за диковина? не десять разъ на-день, лучається, бачишъ оце зіля: яке жъ бо тутъ диво? Чи не вигадала дияволова пика глумоватись зъ мене?“ — Зиркъ — червоніє маленька брунька того цвіту и, мовъ жива, ворушиться, и росте все більшъ, більшъ, и червоніє мовъ гарячий уголь. Блиснуло зірочкою, щось тихо тріснуло — и квіточка розпукуючись передъ ёго очима, мовъ поломя, освітила усе коло себе. „Теперъ пора!“ подумавъ Петро и простягнувъ руку. Зиркъ! ажъ тягнуться изъ-за ёго сотні лахматихъ рукъ тежъ до цвітка, а позаду мовъ щось перебіга зъ місця на місце. Заплющивши очі, смикнувъ вінъ за стеблину, и цвітокъ — у ёго рукахъ. Усе замовкло. На пеньку впять сидить Басаврюкъ, весь синій, якъ мертвець. Хочъ би тобі поворушивъ однимъ палцемъ. Очима не поводить, и мовъ баче щось, чого ніхто не баче; ротъ до половини роззявивъ — ні паръ изъ устъ. Кругомъ не шелехне. Ухъ, моторошно!… Отъ, почудилось, що хтось свиснувъ, у Петра и въ животі похолонуло, и бачилось ёму, що наче травою зашелестіло, цвіти зачали поміжъ собою перешептуватись тоненькимъ
