ніє зъ одного краю. И воно вже примеркає. У полі стало якось-то холоднішъ. Примеркає, примеркає, и — смерклось. Насилу! Серце тілько-тілько що не вискакнуло изъ грудей, якъ зібрався вінъ у дорогу и бережненько спустивсь густимъ лісомъ у глибокий яръ, що звали Ведмежимъ байракомъ. Басаврюкъ уже дожидавъ ёго. Темно, хочъ у око стріль. Рука-объ руку продирались вони по топкихъ лиманахъ, то чіпляючись за густиі колючиі терни, то спотикаючись. Отъ и рівне місце. Озирнувсь Петро: ніколи ще не лучалось ёму забродити сюда. Тутъ остановився и Басаврюкъ. „Бачишъ ти, стоять передъ тобою три могилки? Багацько буде на нихъ квітокъ рознихъ; тілько стережи тебе пекельная сила зірвать хочъ одну. А якъ зацвіте папороть, хапай — и не озирайся, щобъ тобі ззаду ні чудилось.“ Петро хотівъ бувъ спитать… зиркъ — и нема вже ёго. Підійшовъ до могилокъ: де жъ квітки? Нічогісінько не видно. Округи чорнівъ дикий бурянъ и глушивъ усе своєю гущиною. Ажъ отъ, блиснула на небі зірниця, и передъ нимъ виросла ціла поляна квітокъ, усе гарнихъ-розгарнихъ, та такихъ, якихъ вінъ зроду не бачивъ; а тутъ и просте листя папороті. Щось не віриться Петрові и
