полині. Шпурнувъ вінъ кухоль объ землю. „Годі нудьговать тобі, козаче!“ загриміло щось надъ ёго ухомъ. Озирнувся: Басаврюкъ! у! яка пика! Волося-щетина, очи — якъ у вола! „Знаю, чого тобі треба: отъ чого!“ Тутъ брязнувъ вінъ, зъ бісовськимъ усміхомъ, шкуратянимъ капшукомъ, що теліпавсь у ёго за поясомъ. Здригнувъ Петро. „Ге, ге, ге! та якъ горить!“ заревівъ вінъ, пересипуючи на долоню червінці: „ге, ге, ге! та якъ бряжчить! А и діла одного тілько потребую за цілу гору такихъ цяцёкъ.“ — „Дияволъ!“ закричавъ Петро: „давай ёго! на все піду!“ Ляснули по рукахъ. „Гляди-лишень, Петро; ти улучивъ якъ разъ підъ-пору: завтра Ивана Купала. Тілько сю-нічъ на ввесь рікъ цвіте папороть. Не проворонь! Я почекаю тебе опівнічъ у Ведмежому байраці.“
Здається мені, що и кури такъ не дожидаються тиєі пори, коли баба винесе імъ зерна, якъ дожидавсь Петрусь вечера. Знай, усе дивиться, чи не становиться тінь одъ дерева довшою, чи не червоніє сонечко, спускаючись нижче, — и чимъ дальшъ, тимъ дужче бажавъ вінъ вечера. Охъ, якъ довго! здається, день божий загубивъ десь кінець свій. Отъ уже й сонця немає. Небо тілько черво-
