своімъ: понесуть мене! Темна, темна моя буде хата: изъ кленового дерева, и замість верха, хрестъ стоятиме на криші!“
Ніби окаменівъ Петро, слухаючи, якъ мала дитина лепетала ёму Пидорчині слова: „А я думавъ, бідолаха, ити у Кримъ, у Туречину, навоювать золота и зъ добромъ приіхати до тебе, моя ясочко. Та не буть тому. Недобре око подивилось на насъ. Буде-жъ, моя дорогая рибко, буде и въ мене весіля: тілько й дяківъ не буде на тому весілі — воронъ чорний прокряче замість попа надо мною: чисте поле буде моя хата; сиза хмара — моя криша; орелъ виклюе моі карі очи; вимиють дощі козацькиі кісточки и вихоръ висушить іхъ. Та що бо я? на кого? кому пожалюсь? Такъ уже, мабуть, Богъ велівъ — пропадать, такъ пропадать!“ та такъ таки прямо и побрівъ у шинокъ.
Тітка покойного діда здивовалась таки трохи, побачивши Петруся у шинку, та ще въ таку пору, коли добрий чоловікъ иде до утрені, вилупила на ёго очи, мовъ зъ просонокъ, коли запросивъ вінъ кухоль горілки, мало не въ піввідра. Тілько дурно думавъ бідолаха затопити своє лихо. Горілка щипала ёго за язикъ, мовъ кропива, и здавалась ёму гіршъ
