уже двічі обкручується вінъ коло уха — не будь я Коржъ, коли не розпрощається зъ твоєю довбнею!“ Промовивши теє, давъ вінъ ёму легенькою рукою стусана у потилицю такъ, що Петрусь, не бачучи й землі підъ собою, полетівъ сторчака. Отъ тобі и доцілувались! Узяла туга нашихъ голубківъ; а тутъ и чутка по селу, що до Коржа понадивсь ходити який-сь-то Ляхь, уввесь тобі гаптований, зъ усами, зъ шаблею, зъ шпорами, зъ карманами, що бряжчали якъ дзвоникъ одъ того капшучка зъ якимъ паламарь нашъ, Тарасъ, шкандибає що-дня по церкві. Ну, звісне діло, за чімъ ходять до батька, коли у ёго завелась чорнява дочка. Отъ, якось-то разъ, Пидорка схопила, слізно голосячи, на руки свого Ивася: „Ивасю мій милий, Ивасю мій любий! біжи до Петруся, моя золота дитина, якъ стріла зъ лука; розкажи ёму усе: любила-бъ ёго кариі очі, цілувала-бъ ёго біле личко, та не велить доля моя. Не одинъ рушникъ вимочила гіркими слёзами. Нудно мені. Важко на серці. И рідний батько ворогъ мені: неволить ити за не́люба-Ляха. Скажи ёму, що и весіля готують, тілько жъ не буде музики на напому весілі; дяки співатимуть, замїсть кобзъ та сопілокъ. Не піду я танцювать зъ женихомъ
