Та все-бъ то таки Коржу и на думку не спало що-небудь недобре, та разъ — ну, се вже й знати, що ніхто инший якъ не лукавий ёго дёрнувъ — вигадавь Петрусь, не оглядівшись якъ слідъ у сінахъ, поціловать, якъ то кажять, одъ усієі душі, у рожові губки козачку, и той же самий лукавий… налагодивъ зъ-дуря старого хріна одчинити двері у хату. Одубівъ Коржъ, роззявивъ ротъ и вхопився рукою за двері. Проклятий той поцілунокъ оглушивъ ёго зразу. Ёму почудивсь вінъ такимъ громомъ, якъ ото ударять макогономъ, тимъ макогономъ, що теперъ у насъ мужикъ проганяє кутю, не маючи рушниці та пороху.
Схаменувшись, ухопивъ вінъ зъ кілка дідівський нагай и уже хотівъ бувъ покропити імъ спину сердешного Петра, якъ де не возьмись маленький по шостому году брать Пидорчинъ, Ивась, прибігъ и зъ переляку схопивъ рученятами ёго за ноги и заголосивъ: „тату! тату! не бий Петруся!“ Що будешъ робити? у батька серце не каменне; повісивши той канчукъ на стіну, вивівъ Петра потихеньку зъ хати: „Тілько ти мені та покажешся коли-небудь у хатї, або хочъ би й підъ вікномъ, то слухай, Петро: єйже-то Богу, пропадуть чорні уси, та и оселедець твій-отъ
