томъ, не во гнівъ будь сказано, ніжъ назвать другу жінку гарною, — що повненькі щоки козачки були свіжі и гарні, якъ макъ самого лучшого рожового цвіту, коли вінъ умившись божою росою, ажъ горить, та випрямляє своі листочки и красується передъ сонечкомъ; що брови, мовъ чорні шнурочки, які купують теперъ для хрестівъ и дукатівъ дівчата въ москалівъ, що ходять зъ коробками по селахъ, — такъ и погнулись тобі колесомъ, ніби зазираючи у ясниі очи; що ротикъ — глядаючи на ёго парубки тілько облизувались — на те и создавъ Богъ, щобъ виводивъ соловячі пісеньки; що коси іі, чорні якъ воронові крила и мнякі якъ молодий лёнъ (тоді ще дівчата наші не заплітали іхъ въ дрібушки и не переплітали червоними и усякими скиндячками) падали кучерами на гаптований кунтушъ. Ехъ!… коли я, оттутъ же, не розцілувавъ би іі, хочъ уже бачъ сідь проростає по усёму старому лісу, що покрива мою потилицю, а — під бокомъ моя баба, якъ більмо у оці. Ну, отъ коли де парубокъ и дівка живуть близько одинъ біля другого… сами розумні знаєте, що зъ того виходить. Бувало ні світъ, ні зоря, підківки червонихъ чобітокъ вже й знати на тімъ місці, де розмовляла Пидорка зъ своімъ Петрусемъ
