тарь нашь казавъ, правда, що вони на другий ще рікъ померли чумою; а тітка мого діда знать того не хотіла, и зъ усієі сили наділяла ёго родичами, хочъ бідному Петрові до родичівъ була така жъ нужда, якъ оце намъ до торішнёго снігу. Вона-то казала, що наче-бъ-то батько ёго и досі на Запорожі; бувъ у турецькій неволі, натерпівся бо-зна-якихъ мукъ, а далі якимъ-сь-то дивомъ тягу давъ, одягнувшись ёвнухомъ. Чорнобрівимъ дівчатамъ и молодицямъ мало було нужди до ёго родні. Вони казали тілько, що коли-бъ одягнуть ёго у новий жупанъ, підперезать червонимъ поясомъ, надіть на голову шапку изъ чорнихъ смушокъ зъ гарнимъ синімъ верхомъ, причепити до боку турецьку шаблю, дать у одну руку малахай, у другу — гарну мережену люльку, то усімъ парубкамъ далеко було бъ до Петруся, якъ куцому до зайця. Тілько те лихо, що у бідного Петруся всёго на-всёго була одна сіра свитка, а на свитці було більшъ дірокъ, ніжъ у иншого жида у кешені злотихъ. И се-бъ ще не велике лихо; а отъ лихо: у старого Коржа була дочка, така краля, якоі здається мені, наврядъ чи й доводилось вамъ бачити. Тітка покойного діда розказувала — а жінці, сами умні знаєте, легшъ поцілуваться зъ чор-
