просто, а довго носився огнянимъ клубочкомъ и, мовъ човникъ плававъ, надъ ними; а далі тихенько ставъ спускатись нижче и впавъ так далеко, що ледве-ледве видна була зірочка не більшъ макового зерна. „Тутъ!“ глухо прохрипіла баба; а Басаврюкъ, даючи ёму заступъ, промовивъ: „копай тутъ, Петро; тутъ побачишъ ти стілько золота, скільки ні тобі, ні Коржу не снилось.“ — Петро, поплювавши у руку, ухопивъ заступъ, надавивъ ногою и вивернувъ землю, у-друге, въ-трете, ще разъ… щось тверде!… Заступъ бряжчить и не йде дальшъ. Тутъ очи ёго ясно побачили чималу скриню, оковану залізомъ. Уже хотівъ бувъ вінъ достать іі рукою, ажъ скринька стала топнуть у землю, и усе глибшъ, глибшъ; а позаду, чувъ вінъ, щось-таке сміялось, мовъ гадюка шипіла. „Ні, не бачити тобі золота, поки не добудешъ крови людськоі!“ сказала відьма и підвела до ёго дитину, годъ шести, покриту білимъ рядномъ, даючи знать, щобъ вінъ одрубавъ ій голову. Одервянівъ Петро. Чи то жъ легко таки одрізати ні за се, ні за те чоловікові голову, та ще малій дитині! Зъ-серцівъ, смикнувъ вінъ рядно зъ голови дитини, и що жъ би було?
