сніпъ покотився на землю. Мертвий сонъ склепивъ ёму очи.
Два дні и дві ночі спавъ Петро, не просипаючись. Прокинувшись на третій день, довго озиравъ вінъ кутки своєі хатини; та шкода́ — нічогісінько не згадавъ: память ёго була мовъ кишеня старого скупердяя, відкіля й шеляга не виманишъ. Потягнувшись трохи, почувъ вінъ, що у ногахъ щось брязнуло. Дивиться: ажъ два мішки зъ золотомъ. Тілько тутъ, ніби крізъ сонъ, згадавъ вінъ, що шукавъ якосъ-то кладу, що було ёму одному страшно у лісі… А за яку ціну; якъ достався скарбъ, того вінъ ні якъ не вмівъ згадати.
Побачивъ Коржъ мішки и — розпустився якъ у воді: „Сякий-такий Петрусь, немазаний! та чи я жъ не любивъ ёго? та хиба жъ не бувъ вінъ у мене, якъ синъ рідний?“ и повізъ, старий собака, таку нісенітницю, що того ажъ до слізъ пройнявъ. Чудно тілько стало Пидорці, коли стала розказувать, якъ цигани вкрали Ивася; Петро не вмівъ згадать, яке и лице въ ёго — такъ опутала проклята бісовщина! Бариться було нічого. Ляху дали підъ нісъ дулю, та й заварили
